Один із результатів: 43% батьків незадоволені рівнем знань своїх дітей з української мови та літератури. І з цього місця шлях знову повертає до знайомого роздоріжжя, яке, куди не піди, зробить коло.
Бо цим шляхом вкотре йдуть ті, хто бідкається через поступову й, на жаль, очевидну втрату сучасних школярів інтересу до читання. Адже не ясно, хто тут винен. Держава, яка читання практично не пропагує. Родина, в якій батьки не звичні до читання і де в помешканнях нема книжкової шафи. Скоро як десятирічна війна Росії з нами, і погодьтеся, тут не читання української літератури на першому місці, на другому теж. Відео- та ігровий контент на доступних гаджетах, який забирає в консервативної книжки аудиторію.
Вартість книжок, помножена на не надто фахових продавців. Мінімальна кількість книгарень та мінусове поповнення бібліотек новинками. Або ж – якість самої шкільної програми, яка від читання відштовхує й виживають найсильніші.
Найчастіше батьки – не всі, небайдужі до розвитку дітей та їхньої дружби з книжкою, — кивають на вчителів. Мовляв, погано, нецікаво, несучасно вчать. Займаюся цим питанням не перший рік, ось днями мав зустріч у школі. Вкотре вислухав противну сторону, вона ж третя: власне учнів. Вони жаліються на якість шкільної програми, брак вибору книжок для читання, боязнь висловити негативну думку про прочитане, бо це українська класика і вона має подобатися. Якщо ж українська класика, як зараз кажуть, не заходить – ти, учню, щонайменше тупий та розпещений коміксами. А за великим рахунком – не патріот і взагалі не українець.
Читайте також: Дозволити в Україні видання окремих російських авторів дорівнює розведенню тарганів
Звісно, прямо ніхто такого нікому не скаже. Проте вчителі дуже добре вміють говорити натяками й напівнатяками. Тут не звинувачення, не закид, так працює система й такі неписані правила нашого часу доби. Ось запише якийсь школяр пряму образу свого товариша на телефон, викладе в мережу – і все, не відпишешся. Але коли говоримо про читання, велика частина вчителів, серед яких чимало фахівців, не мають іншого виходу, як перекладати спад інтерес до літератури на учнів і опосередковано – батьків.
Звернули увагу: я сказав "до літератури", а не "до книжки". Бо якраз інтерес до книжки є. В пересічному класі середньої школи лише менше десятка чесно кажуть, що читати не люблять. Інші не просто заявляють, що люблять книжки, але й називають недавно прочитані. Серед них української літератури або нема, або дуже мало. І точно нема тієї літератури, яку вчителі викладають у школах на обов`язкових уроках.
Щойно ми з вами зробили те саме згадане вище традиційне коло. Українські школярі, принаймні від молодшої до середньої школи, здебільшого читають книжки. Й водночас категорично не хочуть читати власне українську літературу. Ось вам і незадовільний рівень знань. Ну як можна знати задовільно те, що відштовхує або від чого відштовхують.
На роздоріжжі в даній ситуації опиняються всі учасники освітнього процесу. Вчителі не можуть міняти обов`язковий для прочитання, програмний перелік творів. Навіть якби й хотіли, відмовитися від класики зовсім на користь чогось іншого їм ніхто не дасть права. Та й самі вони не захочуть. Зрештою, література всіх країн має свою класику й вона вивчається в школах обов`язково. З цим згодні й батьки, навіть ті, котрі самі до книжок і читання байдужі.
Обережні дискусії є вже в освітньому середовищі. Обговорюється можливість заміни менш актуальних текстів більш актуальними та по можливості вилучення окремих авторів підрадянської доби зі шкільних програм узагалі. Не через те, що були в компартії, тоді чимало мало партквитки. Йдеться про актуальність тематики й звучання твору. Навіть найкраще зі стилістичної точки зору написаний твір із колгоспного чи комсомольського життя українським школярам у третьому тисячолітті не цікавий і не потрібний. Проте все одно лишається наріжний камінь персоналізації: обов`язкова шкільна програма реально переобтяжена авторами й творами. Хай вони суголосні часу, на прочитання виділяється мало часу. Не кажучи вже про усвідомлення.
Читайте також: Щоб українці читали більше, не досить видавати книжки та відкривати книгарні
До всього, раз у раз гальмує питання канону української літератури й культури загалом. Умовно кажучи, юний українець повинен прочитати в Шевченка тільки "Катерину" й "Заповіт", у Франка – "Каменярі" й "Мойсея", а в Лесі Українки – "Лісову пісню". Звісно, це утрирувано, але так виглядає, що будь-який інший твір зі спадку нашої класичної тріади менш значущий чи не потрапляє під якийсь канон. Те саме можна сказати про будь-кого з пантеону класиків.
Тим часом за кожним твором стоїть жива людина. Яка творила в певний час, за певних обставин і, що важливо, в певному настрої. Задача учня – визначити все це для себе, показати своє ставлення з точки зору сучасності, дати своє трактування. Зрештою – розгадати загадку автора, якої вчитель, а тим більше – батьки дотепер не помічали.
Рівень знань з української літератури можна підвищити лише внаслідок інтересу учня як до неї, так і конкретних творів. Вони завжди написані інакше, ніж пишуть тепер. Але й читачі зараз інакші, вільніші, їм доступно більше інформації про довколишній світ. Тому вихід із ситуації – не створення непогрішимого канону й вимога оцінювати його саме так, бо все інше єресь. А заклик до індивідуального прочитання, індивідуальної оцінки й спроби пояснити даний твір для себе. Більше свободи думок і оцінок – більше інтересу.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
